МІСТО МОЛОДИХ І ВЕСЕЛИХ

Як живеш, райцентре?

Олег Листопад. «Селянська правда», №11 (123), 29 січня 2008.

Про те, що промислове місто Костянтинівка  ще й районний центр, згадують нечасто. Хіба що скандал якийсь трапиться, як-от історія зі звалищем промислових відходів, на якому знайшли величезну радіоактивну пляму. Заміри показали, що рівень радіації там просто зашкалює – 700 мілірентгенів на годину, тоді як норма для таких звалищ – лише 30, а природний фон у місті взагалі сягає 14-15.  Місто тут же охрестили «донецьким Чорнобилем», і воно вмить стало популярним – у негативному, звичайно ж, контексті. Тоді довго шукали, хто ж власник звалища. Виявилося – таки район. Міська влада спробувала вмити руки. Але городянам, які живуть поряд зі звалищем, від цього легше не стало.
СЛІДСТВО ВЕДЕ «БАХМАТ»
Радіоактивну пляму громадськість виявила більш як два роки тому. Не обійшлося й без місцевого «баламута», активіста громадської організації «Бахмат», журналіста місцевої газети «Провінція» Володимира Березіна, який разом з товаришами й зчинив бучу. Чиновники спочатку просто відмахувалися, потім намагалися історію поховати – у буквальному розумінні – зарити радіоактивну пляму бульдозером. Та врешті-решт небайдужі костянтинівці домоглися і виділення грошей, і спеціальної, роботизованої техніки, і постійного моніторингу за ситуацією.
Буквально цими днями представники обладміністрації, обласного управління МНС, ОблСЕС відрапортували, що завдяки самовідданій роботі еменесників і спецпідприємства «Радон» зібрано в 37 контейнерів і вивезено в спецзахоронення РАВ у Дніпропетровській області рівно 99,958 тонни (близько 75 кубічних метрів) радіоактивних відходів високої й середньої активності. У цілому з вини злочинців, що створили цей могильник, і через недбалість посадових осіб, державний і обласний бюджет витратили приблизно три мільйони гривень на його ліквідацію.
За два роки хто тільки не попіарився на цій історії. Поки при владі були «біло-сині» – «помаранчеві», потім – навпаки. Але й ті (начебто ж – «свої»?) й ті робили щось тільки під тиском громадськості та ЗМІ. Кричати на вулицях одне, а робити справу…
Прокуратура досі не знайшла винних. Відомо тільки, що вивезені кимось на звалище радіоактивні речовини – відходи переплавки металобрухту. Про необхідність жорсткого контролю за тим, що саме здається у пункти прийому вторинної сировини, говорять давно, але зрушень ніяких не видно. Надто вже «круті» дяді й тьоті «кришують» цей бізнес. До речі, де подівся сам радіоактивний метал – невідомо досі. Головний лікар облСЕС сказала «Провінції» в одному з інтерв’ю, що випадків вивезення на звалища радіоактивних відходів (хай і не з такими рівнями, як у Костянтинівці) щороку в області виявляють до трьох десятків. До речі, облСЕС спрацювала у цій історії «на рівні», не те що міська влада Костянтинівки, яка поводилася наче страус, який за найменшої небезпеки ховає голову в пісок. Цю особливість поведінки костянтинівських чиновників я разом з іншими учасниками семінару «Екожурналісти проти корупції» побачив нещодавно на власні очі, коли перед мерією зазвучав…
Похоронний марш
Того дня у місті ховали… його зелені легені. Активісти асоціації «Зелений рух Донбасу», «Комітету захисту транспортних прав громадян», «Комітету виборців України», «Просвіти», кількох політичних партій на ганку міськради розгорнули плакати з гаслами: «Вічна пам’ять кучерявим кленам!», «Спочивайте з миром, зелені легені Костянтинівки», «Не забудемо білої акації грона запашні» тощо під музику невеличкого оркестрика довго стояли, схиливши голови. Потім жалобна процесія обійшла виконком і поклала вінок і квіти на пеньках, що залишилися від тополь, які рятували городян, та й самих чиновників від спеки й викидів хімзаводу.
«Якби з вашої кишені взяли гроші на вирубку зовсім здоровіших дерев, а в той же час у вашому дворі висохлі дерева падали вам на голову, то ви б обурилися», – сказав нам один з учасників акції.
Отримати офіційний коментар не вдалося – ніхто з мерії до учасників акції не вийшов. Зате чиновники викликали міліцію, яка довго розпитувала ініціаторів, з якого приводу прозвучав реквієм.
Тому доводиться звернутися до листівки, з якої дізнаюся, що недавно у місті знищили парк з 300 дерев, розташований на території міської лікарні (згодом я сам там побував і переконався, що пеньки чорніють просто біля кардіологічного відділення). Вирубані великі масиви в міському парку та зелених зонах, вже ухвалено рішення про знищення гаю біля ставу, який є улюбленим місцем відпочинку городян, зеленої зони біля інтернату тощо. «Вирубані ділянки міська влада планує віддати під будівництво торгових центрів, – говорить Березін. – Може, вони місту й потрібні, але ж кисню не виробляють і кількість пилу не зменшують. До речі, наша влада не збирає із забудовників повної відновної вартості знесених дерев. Так, за підрахунками експерта, якого ми запросили із Донецького ботанічного саду, за ті 300 дерев біля лікарні треба було узяти майже мільйон гривень, а нові власники земельної ділянки заплатили лише 90 тисяч, та й то у розстрочку».
У міській раді монополію тримають регіонали, та ще кілька комуністів. За вирубування дерев вони голосували одностайно. Втім, тут річ не так у партійності, як у порядності.
СМІХ І СЛЬОЗИ
Парки й сквери у Костянтинівці ой як потрібні. Адже тут базуються три десятки «важких» промислових підприємств (чорної та кольорової металургії, скляної промисловості, будіндустрії тощо). Промислові майданчики, як і житлові квартали, розташовані на схилах річкової долини Кривого Торця. Тому-то місцеві гумористи й називають Костянтинівку містом веселих і молодих: залежно від напрямку вітру сміється-радіє то одна, то друга половина міста. А молодих – бо через забруднення повітря й води тут довго не живуть.
Тепер, щоправда, повітря стало чистіше: багато підприємств стоять, а деякі просто у занепаді. Яскравий приклад – дзеркальний (відомий ще як «Автоскло»), від якого тепер залишилися кілька «уламків» незрозумілої форми власності. А колись саме на цьому заводі виготовили перші «рубінові» зірки для веж Кремля. А для радянського павільйону Всесвітньої промислової виставки, яка проходила у Нью-Йорку ще до Другої світової війни, - декоративний кришталевий фонтан, із якого вибивалося 250 струменів води. Зображення цього фонтану на сучасному гербі міста – майже все, що залишилось від його слави. Корпуси заводу розвалюються просто на очах, позираючи на «мисливців» за брухтом порожніми вікнами і вибитими дверима.
Через повний безлад немає з кого спитати за майже 80 тисяч тонн промислових відходів, які лежать у самій Костянтинівці, та ще за понад 18 тисяч, які розташовані на землях району. Неплатежі спричинили борги за електрику і тепер каналізація фактично без очищення пливе у Кривий Торець. Та ще й заводи на очищенні економлять. Нещодавно знову відзначився хімічний.
Наприкінці грудня городяни могли спостерігати, як біла піна утворювалася біля труби хімзаводу, з якої це підприємство має звичку незаконно скидати зливові стоки. Жмути піни збиралися на звивині річки біля північного шляхопроводу й поступово пливли до сусідньої Дружківки.
За підрахунками Березіна, із колись 90-тисячного населення залишилося тисяч 60-70 – хто помер, а хто виїхав на заробітки. Та й з тих, що залишилися, чимало їздить на роботу в Донецьк, до якого «усього» 68 кілометрів.
ЗОЛОТО НА ТЛІ ІРЖІ
Втім, є у місті не тільки іржаві конструкції та пеньки. У розташованому неподалік мерії невеличкому парку – чистота і порядок. Доглянуті дерева, новенький дитячий майданчик, сяє свіжою золотою фарбою (видно навіть із поїзда, коли під’їжджаєш до станції) пам’ятник Іллічу. Щоправда, кінотеатр, знову ж, імені Леніна, який стоїть за ним, – брудний та облуплений. З розташованого через дорогу хлібокомбінату пахне свіжою випічкою, а з корпусів одного з небагатьох успішних тутешніх підприємств – фабрики «Конті» – ледь чутно віє характерним запахом кондитерського виробництва. «Конті» подарувало місту прекрасний храм, але чомусь більшість городян віддають перевагу іншій церкві, збудованій здебільшого на народні кошти з решток старих заводських корпусів.
Ще один пам’ятник у парку – загиблим журналістам. «У нас, хвалити Бога, ніяких НП з журналістами не було, – говорить Березін. - Я й спитав у авторів ідеї: кому пам’ятник? Ти, кажуть, як багато говорити будеш, першим станеш. Наче і жартома сказали, але осад залишився неприємний. Коли я копнув глибше, то з’ясувалося, що ідея встановити пам’ятник осінила мерію напередодні Дня журналіста. Нічого кращого на відзнаку цього професійного свята не придумали… А вже після мого в’їдливого запитання розкопали в архівах, що троє костянтинівських журналістів загинуло у Велику Вітчизняну і так «підвели базу» під встановлення обеліску»
А от кому справді варто поставити пам’ятник – то це Олексі Тихому. Адже відомий український правозахисник, один із засновників Української Гельсінської групи народився в цих краях – на хуторі Їжівка Костянтинівського району. Та й іншими славними постатями й історією багата ця земля.
А от сьогодення міста через недолугість нинішніх його очільників видається сірим та сумним. А майбутнє – примарним та непевним.

Оставить комментарий

Вы должны войти, чтобы оставить комментарий.