Міністр наказує мовчати!

Олег Листопад. Народна газета, квітня 2008.

Інтернетом гуляють копії паперів, які викликали гучний скандал у  екологічній спільноті. Йдеться про наказ міністра охорони довкілля “Про введення в дію переліку конфіденційної інформації”. Наказ підписаний екс-міністром Сергієм Поляковим і датований ще кінцем 2004 року, але зміст документа став відомим лише зараз.
Ніхто, звісно ж, не проти віднесення до категорії “Для службового користування” (ДСК) відомостей про заходи мобілізаційної підготовки Мінприроди України або листування зі Службою безпеки України. А от щодо цілої низки інших пунктів доданого до наказу “Переліку конфіденційної інформації” виникають закономірні питання. Наприклад, як узгоджується із “Законом про інформацію” віднесення до ДСК висновків державної екологічної експертизи? Або чому конфіденційною інформацією визнаються питання регулювання на транскордонних річках? Адже це протирічить ратифікованій Україною Оргуській конвенції про доступ громадян до екологічної інформації. Як можна позбавити мешканців басейну Дністра, Дунаю, Західного Бугу, Сіверського Дінця права знати, що робиться з річками, біля яких вони живуть?
Виконавчий директор Національного екологічного центру України Віктор Мельничук не може оговтатися після ознайомлення з наказом: “Ось чому ми не отримуємо відповідей на наші запити щодо екологічних наслідків будівництва майбутньої Дністровської гідроакумулюючої електростанції!” Причому гробове мовчання є реакцією на законну цікавість громадян щодо стану Дністра не лише з боку Мінприроди, а й інших відомств. Адже приймався наказ на виконання постанови Кабміну від 27 листопада 1998 року “Про затвердження інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави”.
Ще треба з’ясувати, чому Мінприроди вирішило відреагувати на постанову із запізненням у шість років, та не це головне. Головне - домогтися відміни цілої низки пунктів горе-наказу. Але чи допоможе це відкритості природоохоронного відомства зокрема та вільному доступу до екологічної інформації в Україні загалом?
Нещодавно оприлюднене дослідження міжнародної журналістської організації “Артікл-19″ (названа за відповідною статтею “Загальної декларації прав людини, яка гарантує свободу поширення й отримання інформації) свідчить, що в Україні екоінформація - у дефіциті. Видана “Артікл-19″ та її українським партнером “ЕкоПраво-Київ” книжка-звіт має понад сто сторінок формату А4 (паперу для письма). Вона рясніє прикладами порушення нашого права знати, що робиться із природою та нашим здоров’ям, наводить численні приклади утисків тих, хто таке право намагається відновити.
Ми вже вважаємо історією першотравневу демонстрацію 1986 року, а у іноземців від неї стає дибки волосся (ой, забув, у нас же воно вже просто після того повипадало). Не менше жаху наганяє на європейців й Ожидівська фосфорна катастрофа. А скільки дрібніших ожидових не стали темою щоденних журналістських репортажів?
Дослідження містить також кілька сторінок рекомендацій - нашому парламенту, уряду, органам місцевого самоврядування, громадським організаціям. Деякі з них самі ж укладачі звіту почали вже виконувати. Зокрема проводять семінари для чиновників, де пояснюють, що існують закони про екологічну інформацію і що може бути за їх невиконання. (До речі, прецеденти отримання екологічної інформації через суд в Україні уже є.)
Чи будуть виконані рекомендації іншими адресатами та чи допоможе чиновникам лікбез - побачимо. Але нам самим теж не варто забувати рекомендацію, “видану” нашими мудрими предками: під лежачий камінь вода не тече. Трусіть чиновні груші, й інформація про стан нашої води, повітря та землі рано чи пізно упаде до наших долонь.

Оставить комментарий

Вы должны войти, чтобы оставить комментарий.